Вирішила... повернутися...
В цьому жж буду "єстєственной", а в http://lyudmylam.livejournal.com/ - буду "діловою ковбасою"...

Вже вечір...
Сутінки...
Відкритий балкон...
З вулиці лунає гавкіт собак... У повітрі відчутно солодкуватий присмак свободи...
Запалюю свічку...
Дивлюся як вогник вигинається від подиху...
Очі...
В моїх очах відображається зірка...
Стимул жити викликає твоє фото...
Глянцевий папір відбиває відблиски свічки...
Шепочу тобі: "я люблю тебе"...
Слова завмирають... Ненароджені слова завмирають десь далеко...

Це було у нас перед Великодніми святами...
Чемні дітки сиділи і малювали писаночки... Короче, красілі яйца желающім....
Іра постаралася... Молодчина...

Так гарненько сьогодні було в "Арсені". Дітки сиділи і малювали писанки. До них підходили цікаві люди, дивилися, що то за диво… У дітей світилися очі… Так прикольно…
Завтра вони теж будуть. Маленькі професіонали з розмальовки яєць… :-)

Хто хоче навчитися малювати писанки, приходьте - вони навчать… У них, також, можна придбати вже готові писанки, вишиваночки… Підтримайте дітлашків…

9 класс
Когда я сидел там, в классе Английского языка, я смотрел на девушку, сидевшую впереди. Она была для меня так называемым "лучшим другом".
Я долго смотрел на нее, на ее шелковистые волосы, и так хотел, чтобы она была моей. Но она не замечала моей любви, и я знал это. После урока, она подошла ко мне и попросила конспекты лекций, что пропустила за день до этого. Я отдал их ей. Она сказала "спасибо", и поцеловала меня в щечку. Я хотел ей сказать, что я хочу, чтобы она знала, что я не хочу быть просто друзьями. Я люблю ее, но я так стесняюсь, и я не знаю почему.

10 класс
Телефонный звонок. На другом конце провода - она. Она в слезах, между всхлипываниями я слышу, что ее любовь разбила ей сердце. Она просит прийти, потому что не хочет оставаться одна, и я пришел. Когда я сидел на диване около нее, я смотрел в ее красивые глаза, желая, чтобы она была моей. После двух часов просмотра фильма и трех пачек чипсов, она решила лечь спать. Она глянула на меня, сказала "спасибо", и поцеловала меня в щечку. Я хотел ей сказать, что я хочу, чтобы она знала, что я не хочу быть просто друзьями.
Я люблю ее, но я так стесняюсь, и я не знаю почему.

11 класс
За день до школьного бала она подошла к моему шкафчику. "Мой парень заболел" - сказала она,- и он не поправится к завтрашнему дню. У меня в то время не было девушки, и к тому же в 7 классе мы пообещали, что всегда будем помогать друг другу. Поэтому мы пошли на бал, как "лучшие друзья". Той ночью, после окончания праздника, я стоял перед ней около ее дома. Я смотрел, как она улыбалась и глядела на меня своими кристальными глазами. Я хотел, чтобы она была моей. Но она не замечала этого, и я знал это. Затем она сказала - "я замечательно провела с тобой время, спасибо!", и поцеловала меня в щечку.
Я хотел ей сказать, что я хочу, чтобы она знала, что я не хочу быть просто друзьями. Я люблю ее, но я так стесняюсь, и я не знаю почему.

Выпускной день
Прошел день, затем неделя, потом месяц. Не успел я, и моргнуть, уже был выпускной. Я смотрел, как ее совершенное тело, подобно ангелу, летит к сцене за дипломом. Я так хотел, чтобы она была моей. Но она не замечала моей любви, и я знал это. До того как все разошлись по домам, она подошла ко мне в своем сказочном белом платье и шляпке, и заплакала, когда я обнял ее. Затем она опустила свою голову мне на плечо, сказав - "ты мой самый лучший друг на свете, спасибо тебе!", и поцеловала меня в щечку. Я хотел ей сказать, что я хочу, чтобы она знала, что я не хочу быть просто друзьями. Я люблю ее, но я так стесняюсь, и я не знаю почему.

Несколько лет спустя
Сейчас я сижу на церковной скамье. Та девушка выходит замуж. Я только что видел, как она сказала "Да" и вошла в ее новую жизнь вместе с другим человеком. Я хотел, чтобы она была моей. Но она не замечала этого, и я знал это. Но перед тем, как она уехала, она подошла ко мне, сказав - "Ты пришел!!! Спасибо!", и поцеловала меня в щечку. Я хотел ей сказать, что я хочу, чтобы она знала, что я не хочу быть просто друзьями. Я люблю ее, но я так стесняюсь, и я не знаю почему.

Похороны
Годы пролетели. Я смотрел вниз на гроб, в нем лежала девушка, которая всегда была моим лучшим другом. Они читали дневник, который она вела все годы своей школьной жизни.
Вот что там было написано:
Я смотрела на него, желая, чтобы он был моим, но он не замечает моей любви, и я знаю это. Я хотела сказать ему, что я хочу, чтобы он знал, что я не хочу быть просто друзьями. Я люблю его, но я так стесняюсь и не знаю почему.
Я бы так хотела, чтобы он сказал мне, что любит меня!!!
Для счастья одному из них всего лишь надо было сказать три слова...
(с)

Познайомився зі мном сьоня хлопчина... чи то вже троха старший... на 1 погляд видався цікавим... але... 1 враження, як завжди оманливі... виявився - занудою...
Божевілля почуттів не загрожує... Життя знову стає пріснуватим... І що головне... Ніхто і не думає перетворювати моє життя на казку...
Прийдеться все знову самій... а так хочеться... щоб це хтось взвалив на себе... і ніяки проблеми і невзгоди, щоб не робили у душі погоди...
Пустки ніколи не буває... і я її заповнюю великими дозами інтернету, але... колись то мені все набридне...
Життя безглузде... то ми знаходимо сенс, а то -знову втрачаємо...
Найкращі роки і найкращий свій час витрачаємо на користь іншим...
Всі помішані на грошах... Як я бачу....
Ап"ять я розумію, що живу не у свій час... Хоча... а де він-мій час... мій вимір, який би імпонував мені повністю... де я б відчувала себе комфортно і впевнено, захищено і стабільно...
А вже скоро 26... аж 26....до стількох не живуть....жах...
пішла спати... завтра, ап"ять, на роботу...

Хочу чогось шаленого і неймовірного.................................................
До втрати свідомості і контроля над собою..............................................
А вот чого... і сама не знаю..........................

Якщо Вам цікаво помилуватися на свою фізію у базі паспортів загяньте туткай:
http://www.warkez.com.ua/passport/

Троха на лікарняному...Скукота безпроізвольна... Але є хоч 1 позитив-висплюся...
Блін, як я не люблю хворіти.....
Вря-туй-тееееееееееееееееееееееееее!!!!!!!!!!!!
Уміраю от скукі.....
Залишився останній фільм, який я ще не бачила.... А так усі передивилася....
Сьогодні заставили зробити рентген... і як завджи-все даремно і знову діагнозу немає... Абідна....

Щоб врятувати нас, я тебе відпустила...
Хотіла зрозуміти сенс свого життя, і втратила його назавжди...
Хотіла доказати всім, що мій здоровий егоїзм допоможе мені жити так як хочу тільки я... і я це зробила... принаймні собі я довела, що можу робити те, що я хочу...
Чекаючи від життя якогось чуда, я тільки віддаляла його...
Люди залишають цей світ, не зробивши найголовнішого - не ставши апсолютно щасливим...
Ми йдемо по життю постійно чимось невдоволені, прагнемо постійно більшого і забуваємо, що можемо бути просто щасливі... незалежно від обставин...
Ще одна смерть...
Не стало однієї людини... якщо мене це не стосується, то я і не сприймаю це близько до серця... я розумію, що кожен народжений колись помре...
Помер брат мого діда... Я його знала лише з розповідей моїх батьків... Але стає страшно... Хто наступний... нє... так не можна розмірковувати...
Просто, нехай життя плине своїм ходом...

Але виникають думки... Коли я задумуюся над плином життя, намагаюся виправити деяку ситуацію, намагаюся сказати ніжне слово близькій людині, мене відштовхують... можливо я обираю неслушний час... але...
яа може я помиляюся... помиляюся з самого початку... помиляюся ще із свого народження...

Я хочу змінити щось у своєму житті...
Знову збираюся на війну... війну зі світом, із своїми можливостями і щоденням...
І нехай ніхто не стоїть на моєму шляху...

Два дені не вилазила з ліжка... нарешті ніби виспалася...За стико років...


Розробники Скайпа хотять забацати телік по інтернету... (http://www.marketing-ua.com/articles.php?articleId=701)

Було б по приколу... На роботі вдягнула навушники і впала на мороз...
РАБОТАЮ... Я...
Ги...

Білявка з дитячими рисами обличчя підійшла до пам’ятника «Коню»... Озирнулася, намагаючись когось віднайти в натовпі. Крутнулася на 180 градусів, покрутила головою у різні боки... Її обличчя здивовано перекривилося і з’явилася загадкова посмішка.
Вона підійшла до самого пам’ятника, стала позад: обличчям до ощадбанку... сперлася плечем на витвір мистецтва... дістала «цигарку»... закурила...
Задоволено випускаючи з себе дим, вона відкинула голову назад...
На бруківці лежав потьмянілий сніг, перемішаний з брудом. Оголені дерева грайливо хитають гілками... Будинки, сірими дахами, дивляться в небо...
Дівчина когось чекала... Від нудьги вона почала спостерігати за оточуючими... Ось, пройшов чоловік у чорному пальто, напевно, поспішає додому... А там, під деревом біля бордюру, стоїть дівчина... напевно, теж когось чекає. Вона нервово дивиться на годинник, постійно витягує «побілку», намагається набрати номер, а потім знервовано і рішуче кладе її назад у торбинку... А трошки далі, стоїть «худюський» і «довгов’язий» хлопчина... ховає руки з трояндою за спину... Як це смішно... На його обличчі з’явилася посмішка... Погляд одразу було спрямовано у той бік... Плила дівчина... Вона дійсно плила... З її габаритами інакше і не могло бути... Просто, колобок опецькуватий... Жорстоко, але справедливо... Вона підійшла до хлопця, обійняла його своїми коротенькими руками за шию, нагнула коханого, поцілувала у щічку... Романтика... Зараз вони нагадували жуйку полуничну – бананову, яка колись була дуже модною... Називалася, як здається, «Love is…»
Вона стояла і дивилася навколо...
Метушливі люди поспішали... Вони були схожі на мурах...
Нарешті побачила знайоме обличчя... Поспіхом йшла колєжанка, тримаючи симпатичного юнака за руку...
«Цікаво, що це за красень біля Галі?...» - промайнуло у думках...
— Привіт, ти давно нас чекаєш?
— Вас?... - не зрозуміла одразу білявка, - Га...
Намагалася звернутися білявка до колєжанки... Але та її перебила...
— Познайомся, це мій хлопець – Альоша...
«Ну нічого собі, певно, москаль...»
— А це моя подруга – Наталя... – звернулася вона до хлопця.
— Га... – хотіла білявка звернутися знову...
— Що ти гакаєш... – і сунула папірчик у руку.
На трамвайному талоні олівцем для губ написано: «Франческа»...
«Ну раз у театр ми не йдемо, знач, колєжанку перехрестили за 3 години» -від того часу як вони востаннє спілкувалися по побілці...
Враховуючи, що перед 12 хлопцем у цьому місяці, Галя ви...сь ;-), випендрювалася, а ви що подумали...то вечір був наніц зіпсований...

Коли я залишаюся на одинці з собою, розумію, що моє життя - ціле непорозуміння... Якась велика і глобальна пустка....
Цілий тиждень я про це, навіть, не задумуюся... але... коли наступають вихідні.... коли щось цікаве робити вже не хочеться... бо протягом тижнявиснажуєшся і морально і фізично... розумієш, що все це-марнотратство...
Може то піти у монастир...
Нагадує фразу із "Попелюшки"... там король теж постійно йшов у монастир...
Але... напевно, я б не витримала... таку лєнь ще треба пошукати....
Хоча... я дуже часто починаю ловити себе на думці, що можливо... років так за 20-30... зроблю....
Хоча... знаючи себе, що мені часом буває усе набридає...

Щойно приходив сусід... Сказав, що зняли колеса з машини, що стоїть під під"їздом...
Ну як у деяких піднімаються руки на чужу власність... Аж дико....
Шкода, що у нас нема закону, щоб руку відрізали тим, хто вкрав... ну, наприклад, щось, що становить вартість більшу за мінімальну з-п... Бо, думаю, коли людина краде щось пожерти заради того, щоб вижити... Це оправдовується...

ПРикиньте... наші можновладці їздили б у інвалідних возиках...

Може то і жорстоко, але....

ПС... А в монастир... може і піду... хоча... там теж корупція має місце, як мені казали....
А я б хотіла опинитися там, де все по-чесному... і по заслугах...

Прикольно стояти над прірвою і дивитися вниз. Розвести руки... Відчувати себе вільною і незалежною...


Вутки люблять воду, по-етому вутка повела вутят на озеро... (Цитата
з фільму).

Як би то навчитися перегризати глоткі... Щоб йти до мети і не дивитися на тих, хто залишається позаду...
А не вмію...

Досить цікава і романтична розповідь...
http://zhurnal.lib.ru/b/belous_n_a/nespeshisgushatxkraski.shtml

Вчорашній день вибив мене з нормального русла.

Прийшла провести розіграш у нашому Арсені на Зеленій, все так чудово почалося... Жарти, гумор...
Обирала малих дітей, щоб витягували чеки. Просила в них закрити очка, щоб не було претензій, що дитина прочитала, чи тягла чек по замовленню.
Люди вигравали призи... Я перевіряла у всіх документи, щоб не було ніяких питань... Розіграш закінчився і почалося, щось жахливе...
Спритні тітоньки почали шукати свої чекі... Чомусь не знайшли... Закатали там істерики... Почали верищати, що це все підроблено, що наш супермаркет такий самий як і усі...
Ну блін клінтон, тут сидимо у офісі, вигадуємо акції, вибиваємо призи... Роздаємо на халяву, а нарід такий не "благодарний"...
Я ж і не знаю, чи реально ці тітоньки приймали участь у акції, чи це все "проіскі" конкурентів...
Мало того, що мені не платять за розіграш і за страчений у суботу час, але й нерви "матають"...
Тітоньк до того додумалися, що вирішили мені повискубувати волосся, але вчасно зупинилися... (Холодильник виграла дружина прапорщика, а він прийшов до за призом у формі)... Одна з цих тітоньок зарепетувала, що у мене тут всюди охорона, вказуючи на чоловіка у формі...
Мужчини, які приєдналися до тітоньок, вирішили повідбирати призи у тих, хто виграв...
Блін...
А я завжди думала, що у Арсен приходять нормальні люди...
Але мене ще мучає підозра, що це все підстроєно конкурентами...
У мене завжди на розіграшах перевіряють бабульки чеки... І, зазвичай, знаходять свої... Дивно і дико...
Я в "ШОЦІ"...

Час від часу зникає стимул жити. Напевно насувається весняний авітаміноз і депресивний стан укріплює свої позиції. Живу як уві сні... Прагну чогось досягти, а що досягла вже не становить для мене первинної цінності... Невідомо чому... Чому мене більше не радує щось новеньке і блискуче...
Почуття, приспані щоденними рутинними проблемами, навіки завмирають у холодному, але яскраво-блискучому кришталю нашого життя... Проблеми... Ми втомлюємося жити....
Втомлюємося любити... Взагалі... Втомлюємося....
Просто виспатися.... не цікаво...
Сон взагалі для мене означає безжалісно викинутий шматок часу із свого життя... Але нічого не поробиш... така наша фізіологія... Ми повинні відновитися за ніч...
Людина живе в середньому 80 років, тобто 29200 днів, або 700800 годин. Не так то і багато... Враховуючи, що приблизно 204400 годин ми просипаємо, то стає обідно... Залишається якихось... 496400 год. Так шо... реально ми живемо біля 56 років...
Жутковато...
Правда... я домовилася вже на 180 років... але... чи домовленість буде в силі... чи ні... хіба час покаже...